• Чт. 25.2.2021

Рівно 100 років тому вбили композитора Миколу Леонтовича

24.1.2021

7 година ранку, 23 січня 1921 року. Рівно 100 років тому. Пострілом з гвинтівки агент російської ЧК вбиває композитора Миколу Леонтовича. Він стікає кров’ю на дивані у батьківській хаті в селі Марківка на Поділлі.

В цей самий день, 23 січня 1921 року, у Парижі у відомому Театрі Єлисейських полів (Théâtre des Champs-Élysées) твори Леонтовича зривають овації французької аристократії. Через кілька годин після трагедії у Марківці (це денний концерт Matinée).

“Досконалість невимовна… мені бракує слів”, пише паризька газета «La Press» того ж дня.

«Це одна з найцікавіших подій сьогоднішнього Парижу», зазначає «Journal Des Debats».

«Цей хор є одним із найбільш цікавих явищ. Я навіть наважусь сказати – найкращим з усього, що я коли-небудь чув у своєму житті, день у день слухаючи вистави, про які пишу”, зізнається музичний критик «L`Homme Libre».

«Це ніби сам народ висловлює себе. Ніби він промовляє до нашого народу», резюмує «L`Humanité».

Втім до делікатної і ненав’язливої, музичної, промови українців ніхто з політиків в Парижі так і не прислухався. Антанта не підтримала незалежності України. Українську Народну Республіку окупували російські большевики, які одразу ж розпочали чистки свідомих українців.

Серед них – і геніальний композитор, автор “Щедрика”, колишній урядовець Міністерства освіти та мистецтв УНР, діяч українського автокефального церковного руху, автор першої україномовної Літургії.

Період тріумфів Української Республіканської Капели, що тривав упродовж 1919-1921 років у 10 країнах Західної Європи, був найубогішим в житті Миколи Леонтовича.

«Для сім’ї не вистачало харчування, не було одягу», пише в монографії про Леонтовича вінницький музикознавець Анатолій Завальнюк.

Про цей період також згадує донька композитора Ольга: «Батьки часто на різні релігійні свята відправляли мене погостювати до дідуся в Марківку, з надією, що, вертаючись, я принесу сяких-таких харчів».

Після від’їзду хору Кошиця з Києва, повертається зі столиці на Вінничину і Леонтович (працював разом з Кошицем у музичному відділі УНР-івського Мінкульту).

Гнат Яструбецький подає, що в листопаді 1919 року він пішки йде з Києва до Тульчина (близько 350 км): «Осінню в листопаді 1919 році Микола Дмитрович у благенькому літньому пальтечку на плечах та неоковирній шапочці, геть змарнілий, застуджений, пішки прийшов з Києва до Тульчина і знову оселився тут».

Втім саме в цей час, у листопаді 1919 року, у Парижі відбувається перша прем’єра його «Щедрика».

“Це турне патріотичної та музичної пропаганди, яку президент молодої Української Республіки спорядив до Франції. – Пише про музично-дипломатичний проєкт Симона Петлюри музичний критик Парижа Луї Шнайдер в газеті “The New-York Herald”, 9 листопада 1919 року. – В репертуарі українців найбільше нам сподобалась градація мотивів, їх характерний орієнталізм, а також вибухи щирої веселості, особливо в “Щедрику” – пісні, що починається з раптового наступу, і в якій ефекти справді чудового гумору формуються шляхом простої градації голосів”.

Українські концерти, що мали підняти престиж України в очах західного світу, стають подіями №1 в музичному житті Європи.

Про це є безліч свідчень. Ще більше свідчень – про геній Леонтовича. Його «Щедрик» зриває овації у Відні, Празі, Лондоні, Парижі, Брюсселі, Амстердамі, Барселоні, Женеві, Варшаві. Загалом – у 45 містах 10 країн Західної Європи.

Так, лондонська газета «The Daily News and Leader» писала 4 лютого 1920 року: «Багато пісень були виконані на біс – майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати “Щедрик” і “Ой там за горою” – обидві створені Леонтовичем».

Бельгійська газета «Le XX Siècle» подає 10 січня 1920 року, через день після української прем’єри в оперному театрі Ла Моне: «Згадати варто, адже це чарівно проспіваний шедевр народного мистецтва, – “Щедрика” в аранжуванні Леонтовича. Глядачі вітали його оваціями стоячи, з ентузіазмом викликаючи на біс».

Барселонське видання «Das Noticias» пише після української прем’єри в Іспанії 29 січня 1921 року: «Публіка зазначила, що найбільше їй сподобались аранжування Леонтовича, котрі часто викликали на біс».

“Цей український гашиш – найсолодша з отрут”, каже Павлу Зайцеву, Головноуправлячому мистецтв УНР, під час концерту у Берліні одна німецька професорка про «Щедрик» Леонтовича.

І так далі.

Про тріумф творів Леонтовича на концертах Капели УНР свідчили й самі хористи.

Левко Безручко згадує про прем’єру в Парижі 6 листопада 1919 року: «В другому відділі концерту на bis співали “Щедрик” (Леонтовича), а в третьому – “Ой пряду, пряду” (Леонтовича)».

«Фурори робить “Щедрик” Леонтовича і “Ой пряду” Леонтовича», подається у подорожньому журналі хору про концерти у Бордо.

Чи не найбільше “бісірували” Щедрика у Нідерландах.

Софія Колодіївна згадує про концерти в Гаазі, Амстердамі й Роттердамі:

  • Публика приймає нас тепло, “Щедрика” співаємо на “bis” (Роттердам, Doelen Zaal, 19 січня 1920 року);
  • На “bis” співаємо “Щедрик” і “Опеньки” (Гаага, Koninklijke Schouwburg, 22 січня 1920 року);
  • На концерті присутні рецензенти всіх часописей амстердамських. На “bis” співаємо “Щедрика”» (Амстердам, Hollandsche Schouwburg, 24 січня 1920 року);
  • Співаємо гарно, з настроєм. На “bis” співаємо “Щедрик” Леонтовича (Гаага, Dierenfuju, 25 січня 1920 року).

У січні 1921 року Українська Республіканська Капела отримує останню квоту державного фінансування. З останніми надіями хористи вирушають до Парижа.

20 січня 1921 року на їхньому концерті присутня відома американська танцюристка Айседора Дункан, що вписує до книги відгуків Капели: “BRAVO!!!”. Тут же підписався й генерал французької армії Моріс Пеле.

«Здається, що велика зала Théâtre Des Champs-Elysées перетворилась на храм, – пише 23 січня 1921 року в газеті «La Soireé» відомий французький критик Луї Лалой. – Дивно, що нагорі не грає орган. В антракті юрба “вірних” проходжається… Пан Жан Перір’є говорить з захопленням про ці палкі і так велично поставлені голоси. Пані Айседора Дункан з групою молодих людей одягнена сьогодні елегантною парижанкою, що дивує «неофітів». Атмосфера інтимна й симпатична. Директор Жак Еберто стискає руки приятелям. Тут зібрались усі ті, хто не пішов на “Летючу мишу”».

Поки паризька преса друкує ці слова, у Марківці вбивають Леонтовича. В Парижі ніхто не знає, що автора улюблених творів – “Щедрика”, “Прялі”, “Почаївській Божій Матері”, “Ой там, за горою” щойно не стало.

Та й чи є комусь до того справа?

Про останню зустріч з Леонтовичем згадує його колега по єпархіальному училищу, учитель музики Яким Грех:

«Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї прямуючого до мене Леонтовича. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович…»

Таким був композитор незадовго до смерті.

В цей час він пише свою оперу “На русалчин Великдень”. Оперу, яка після презентації українського фольклору, що так вразив Європу, могла ще більше підняти планку української музичної культури.

І України, як держави.

Втім оперу він так і не дописав.